13 сповідей потому

В глухій самотності, на тихій пристані стояв він 
В брудному мотлосі, на відстані до краю землі, а поруч ні душі
Нема об’єктів помилок, знайшов він ідеальне місце незайманих думок
Навколо океан мовчить і тільки слухає
Він сам за себе: не з царями і не з слугами 
Тому йому він довірив своїх 13 розмов
В яких відрікся від всього – перша була любов
Забув він про кохання, залишив почуття
Стало помітно спокійнішим серцебиття 
Та вже на другий день він позбавляється від віри 
Хоч відчуття таке, ніби розривали звірі
Коли у трете говорив, відрікся від надії 
Бо розраховував, що так по справжньому зрадіє 
Але проходили дні і відродилися болі
І от він сів на пристань і вже в четверте говорить
А океан все слухав, ніби слова ковтав
Як він клянеться в четверте і відганяє обман 
Цього було замало, попри болі всередині
Він клянеться в п’яте, що позбавляється гордині 
І він говорить океану, що йому самотньо 
Що у житті він вже включив свій відлік зворотній
Що так бракує родини, він так любив її
І сповідаючись в шосте відрікся від сімʹї
Чомусь в душі не легко і він крикнув на всі груди 
«Це моя сьома сповідь, відрікаюся від друга»
Йому здалось, що серце захопило спокій 
І він нарешті є вільним за ці десятки років
Але раптом у грудях так сильно запекло 
Він мовить восьму сповідь, виганяє з серца зло 
І навздогін дев’яту, він кричить і океан 
«Відрікаюсь від добра» і від безсилля впав 
Зібравшись з силами, доповз до свого дому
І заснув, неначе вперше, тіло полонила втома
Коли прокинувся, відчув, що серце вже порожне
Та він відправився на пристань, мозок ще тривожить 
Він підійшов до краю і неначе вітер зранку
Прошепотів в десяте «відрікаюсь від таланту»
В його думках густий туман, спогади праведні
І одинадцята сповідь – зрікаюсь пам’яті
А по щоках побігли сльози, він забув усе 
Забув звідки прийшов і забув куди іде
Здавалось в його думках мільйони помилок
Ніби інтуїтивно він зрікається думок 
І ця дванадцята сповідь забрала в нього все
Міцно закрив свої очі і помарніло лице 
А зранку дивне відчуття збудило його тіло 
Душа ревіла і кричала, вирватись хотіла
Як ця тринадцята сповідь, але душа вразлива
Зауважила на пристані маленьку корзину
І якісь дивні крики доносились віддаля
Він прибіг на пристань – в корзині було немовля
Він узяв дитя на руки і пригорнув до себе 
Засміялося лице, світло пробило із неба
А вірний друг океан віддав краплину прозору 
Повернув любов у серце, а розум у мозок