Не кажи нікому

Коли війна вривається у двері, 
Не захистять слова й печатки на папері. 
Потрібно йти, потрібно брати зброю 
І право на життя відстояти в горнилі бою…

Одна біда пішла на захід, інша прийшла зі сходу. 
І знову сльози, знову страх, знову страждання для народу. 
Знову за спинами визволителів 
Прийшли нові карателі та мучителі… 
То що ж робити – сидіти склавши руки, 
Спокійно дивитися на вбивства та муки? 
Чи, взявши благословення в рідної мами, 
Почати боротьбу – з новими ворогами?

Поплач за мною мамо, коли я загину. 
За свою землю, за Україну 
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому, 
Що я вже ніколи не вернусь додому.

Тече сльоза, прогорнуючи зморшки. 
І мама молиться – “Хай поживе ще трошки” 
Вже так давно не бачить сина свого 
І ще хоч раз побачити його живого…

Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь! 
Караюсь, мучусь, але не каюсь! 
Якщо не я – то хто? Зайве питання… 
Для нас це не проста війна – це визвольні змагання. 
Людей женуть на схід, немов худобу, 
Принижують, щоб знищити людську подобу… 
І захиститися у цих людей нема ніяких шансів, 
У них одна надія – на повстанців…

Поплач за мною мамо, коли я загину. 
За свою землю, за Україну 
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому, 
Що я вже ніколи не вернусь додому.

Пройдуть роки, земля загоїть рани, 
Залишаться в живих поодинокі ветерани… 
А скільки тих, що не прийшли додому, 
Лежать в своїй землі в могилах невідомих…

Поволі наші сили тануть, і всі ми знаємо, 
Що в цій війні з чужими поки що програємо… 
Хай перемоги наші порівняно малі, 
Та головне, що наш народ лишився на своїй землі. 
Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я… 
Тіла загинуть – житиме ідея… 
А наші душі тут – в рідних просторах - 
Волинських лісах, Карпатських горах…

Поплач за мною мамо, коли я загину. 
За свою землю, за Україну 
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому, 
Що я вже ніколи не вернусь додому.