Calling Dem

У квітні сімдесят восьмого
я лежав на підлозі в одному з гуртожитків Львова,
майже непритомний від випитого
і вісімнадцятилітній.
Наді мною щось відбувалося, мої старші
друзяки приймали гостей, пили чай
з вином, варнякали про мистецтво.
Мою голову крутило в центрифузі.

Здається, то було нещасливе кохання
і проблеми з курсовою в тому числі.

Крізь туман в очах
я побачив патлаті обриси Дема і провалився
у ще глибшу безодню: неможливо! Delirium
tremens: Дем у моїй кімнаті!

Я вже не знаю, добре це чи погано,
але у вісімнадцять років ми все ще потребуємо
культів, ікон, чи швидше ідолів.
Дем був художником альтернативи.
Дем був гіповий, сюровий, джинсовий,
асоціальний, універсальний. [bad word] в’язали його замалим не щодня.
Його картинки купували західні сноби.
Як усі фанатики, я готовий був мити
його подірявлені стопи.
Він був святий мого культу, you know what I mean.

У жовтні дві тисячі другого
(нічого ж собі, чверть віку як вітром здуло!)
його не пустили на мій вечір.
Кажуть, він був майже непритомний
від випитого і не надавався. Тим більше,
для такого альтернативного зібрання.
Усе, що лишилося того разу від нього –
якась така літографія
завбільшки з поштову марку, для мене.
Я навіть не знаю, що з нею робити.
Якось дивно вішати поштову марку на стіну.

Але я не про те –
я про вічне розминання. Стільки облич
засмоктало у недосяжні відстійники!

Вони вже навіть не кричать звідти,
вже навіть не кричать.

І стільки всього не сталося, що більше
й не станеться.

А з іншого боку –
який роман ми удвох написали, самі
не відаючи! Яка нев***енна епічність
на цілих чверть віку! Дем! Ти чуєш?!
Дем!

Це я до тебе кричу зі свого відстійника.