Ліна Костенко. Чоловіче мій, запрягай коня...

[Муж ты мой, скорей запрягай коня.
То не конь, а змей. Мельтешит стерня.
По сто с лишним вёрст в час за три часа
до родных моих мы прокатимся...

Где ж ты, род родной, мой родимый род,
что ж зарос травой весь наш огород?
Работящий мой с дедов-прадедов,
двор заброшен наш, Боже праведный!

Что ж не встретил нас кто-нибудь родной,
иль живой души в доме ни одной?
Что же двери все в доме заперты,
иль гости здесь мы незваные?

…Девять дней, Душе, приучалась ты,
а теперь уже распрощалась ты.
Ту морковочку и те цветики
не прополешь из того светика.

Люди вспомнят, как мы наведались,
да с родными так и не встретились.

Муж ты мой, скорей запрягай коня.
То не конь, а змей, мельтешит стерня...]

Чоловіче мій, запрягай коня.
То не кінь, а змій, миготить стерня.
Доберемося за три годиночки
За стонадцять верст до родиночки.

Чуєш роде мій, роде, родоньку,
Чом бур"ян пішов по городоньку?
Роботящий мій з діда-прадіда,
Двір занедбаний - Боже праведний.

Ой ти ж роде мій, мій ріднесенький,
Хоч би вийшов хто, хоч однесенький.
Що ж це двері всі позамикані,
Чи приїхали ж ми некликані?

Дев"ять день душа ще пручається,
А тепер вже десь розлучається.
Ту морквиночку, тую квітоньку
Не прополеш із того світоньку.

Люди згадують - ми навідались,
От ми родоньку, перевідались...

Чоловіче мій, запрягай коня.
То не кінь, а змій, миготить стерня...