Балада про білого і чорного ангела

Липневої нічки зустрілась я з янголом близько 
торкнувся легенько крилом, мовив голосом тихим: 
побудь, мов, зі мною, приємне твоє товариство, 
у плавнях Орільських ми знайдемо радість і втіху!

Рука льодяна мого серця палкого торкнулась, 
холодні вуста усміхались так ніжно й принадно, 
незчулась душа, як спокою і волі позбулась, 
і, відчаєм гнана, пішла до Ріки на пораду:

"Ореле, матусю, рятуй, моя пристрасть — мов пастка, 
висушує спрага, жага невгамовна і згуба. 
Який він вродливий, який неземний і прекрасний! 
І все ж він жартує і зовсім мене він не любить."

Й шепнула Орілька: "Лети, моя донечко, далі! 
Ти, бідна, не білого янгола, чорного стріла. 
Той чорний лиш тішитись буде з твоєї печалі. 
А білий, де, знаєш сама, його скрута обсіла.

Шкодуй, моя донечко, серця на любощі зайві, 
Не пий, моя донечко, з глека цього — він порожній. 
Не схиб, бо часу в тебе мало для праці зосталось, 
Нехай він іде собі геть, янгол тьми подорожній!

До білого линь, і молися, якщо він озветься, 
І слабкість спокутуй свою, і  благай про натхнення! 
Бо янгол той чорний — спокуса земна, що минеться, 
А янгол той білий — Покликання Вічне, поетко!"

…Облудлої  хтивості пута ослабли, і тіло 
оману дурну подолавши, злетіло над плесом. 
І янгола чорного тінь у воді розчинилась. 
І янгола білого усміх сяйнув в піднебессі…