Ти, мабуть, таки народилась ціла.

Ми з тобою суцільна галактика, зіткана з дешевого вина,

довгих фільмів і пожовклих клаптиків паперу, ріжемо простір

навпіл, фарбуємо стіни у синє.

І коли ти зверху... Я завжди дряпаю тобі спину.

Рубці газетним почерком дають інтерв'ю у

порожніх квартирах,

вимикають світло опівночі, наче боючись ненароком спалити сонце...

Паркет душі поволі болем просочується і тоді

частіше здається , що я її вб'ю.Штрихпунктиром.

Або залию горлянку свинцем.

Ти цілуватимеш моє лице, купуватимеш речі зношені

і як завжди, на виріст.

Знаєш, коли до тремтіння...

Уся принциповість-

До нудоти , до найвищої міри зразкова

викидається у смітник.Коли під рукав залазить

мурашкою втома,

тоді не метро, а твоя м’яка, тепла, зніжена

обіймами  шкіра натомість мене повертає додому.

Мовчи.

Бо коли ти вкотре мені щось доводиш, все кипить,

наче шматок бекону, кинутого у воду.

Твоя чашка зеленого чаю

нагадує  отруйне лоно з паростками свіжої цвілі.

Буває ж так, що другої половинки просто немає,

Коли ти, мабуть, таки народилась ціла.