Розмова (пам'яті Петлюри Симона Васильовича)

- Хлопці чи чули, як сурма по нас голосила?
Сила ворожа закрила до волі нам шлях...
- Пане хорунжий, якби ж то була просто сила,
Ми б тою силу давно вже тримали в руках.

- Плакали верби над долею нашою злою,
Тільки й було того щастя на [bad word]  на ковток...
- Пане хорунжий, ми йшли не намарне до бою;
Щось таки, бачите, виросло з наших кісток!..

- Щось таки виросло, кажете?.. Так, правда ваша, -
Але ж дивіться, як глушить те зілля осот!..
- Пане Симоне, то коникам завтрашнім паша,
А хто на коників сяде - досягне висот!

- Хлопці, то що ж: вам не шкода й життя молодого? -
Ваші кохані вже правнуків няньчать своїх...
- Пане Симоне, ми з тим нині ближче до Бога,
Щоб не за себе молитись Йому, а за них.

- Що ж, Україні не вік вікувати сумною,
Ми ще народимось в наших онуках не раз!
Хлопці, я дякую вам, що були ви зі мною,
Хлопці, я дякую долі, що був біля вас!