Ми помрем не в Парижі

Забуваються лінії, запахи, барви і звуки,
Слабне зір, гасне слух і минається радість проста.
За своєю душею простягнеш обличчя і руки,
Але високо і недосяжно вона відліта.

Залишається тільки вокзал на останнім пероні,
Сіра піна розлуки клубочиться пухне і - от.
Вже вона роз’їдає мої беззахисні долоні
І огидним солодким теплом наповзає на рот,
Залишилась любов, але краще б її не було.

В провінційній постелі я плакала доки стомилась,
І бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна.
Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились,
Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна,
Затихала, стихала банальна вокзальна весна.

Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю,
В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми.
І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю,
Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми.
Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми.

Надто гірко ми плакали і ображали природу,
Надто сильно любили коханців соромлячи тим,
Надто вірші писали поетів зневаживши зроду.
Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

Забываются линии, запахи, краски и звуки,
Слабеет зрение, гаснет слух и уходит радость простая.
За своею душою протянешь лицо и руки,
Но высоко и недостижимо она отлетает.

Остается только вокзал, на последнем перроне
Серая пена разлуки клубится, пухнет - и вот
Она уже разъедает мои беззащитные ладони
И отвратительным сладким теплом наползает на рот.
Осталась любовь, но лучше б ее не было.

Затихала, стихала банальная вокзальная весна.

Мы умрем не в Париже, теперь я это знаю наверняка,
В провинциальной постели, что потом кишит и слезами,
И твой коньяк никто не подаст тебе, я знаю.
Ничьим поцелуем не будем утешены мы.
Под мостом Мирабо, где разойдуться круги темноты.

Слишком горько мы плакали и обижали природу.
Слишком сильно любили, стыдя этим любовников.
Слишком стихи писали, поэтов презрев с роду.
Нам они не позволят умереть в Париже и воду
Под мостом Мирабо окольцуют конвоем густым.