Чи ти пам'ятаєш?

Чи ти вже забула, чи ще пам’ятаєш?
Здається ж бо стільки вже часу пробігло,
Ту хату в селі, де жив мій товариш,
Дорогу закурену, яблука стиглі.

Звільнивши автобус, наш натовп крикливий
Вигадував різні вітання і тости,
Щоб був іменинник веселий, щасливий –
Село дивувались небаченим гостям.

Бабусі шептали: "То шо за вар’яти",
Та ми не зважали – нам весело було,
І гуртом зайшли до гостинної хати.
Чи ти пам’ятаєш, чи ти не забула?

Немов дітлахи ми бавились в жмурки,
Допоки господарі стіл накривали,
І хлопці ганяли налякану курку,
І злого Сірка задобряла ти салом.

А потім почалися гучні забави:
Співали пісень ми, аж дерли горлянку,
Під скрипку й гітару усі танцювали
І пили коньяк із звичайної шклянки.

Ми п’яні були, а чи просто щасливі,
Що навіть землі під ногами не чули,
Закохані всі ми у просторі плили.
Чи ти пам’ятаєш, чи ти не забула?

А потім скінчилися довгі розмови
І слухатись струни вже рук перестали.
Господарі нам постелили в стодолі –
У хаті ж бо звісно всім місця не стало.

П’янким ароматом нас щиро зустріло
Ще зовсім недавно накошене сіно
І я цілував твої руки і вії,
І губи твої, і твої коліна.

Нас ніжно п’янило чарівне те сіно
Й тремтіло бажання у кожному слові,
В маленькій стодолі і стеля, і стіни –
Все зникло в шаленому вихрі любові.

А зранку ніхто нас не міг розбудити,
Казали, що ми були наче в дурмані.
Пішли на автобус. Як їм пояснити,
Що ми були просто вщерть повні кохання?

Чи мить ту чарівну іще пам’ятаєш,
Як ніжно устами плеча ти торкнулась?
До станції нас проводжав мій товариш.
Чи ти пам’ятаєш, чи ти вже забула?..